free web page maker




театр

ARABESKY



Харків,
Україна

Театр Арабески

Театр «Арабески» щодня вперто досліджує проблеми українського театру та працює з суспільно важливими темами та проектами.
Якщо вас цікавить: чим може бути український театр? Де його місце? Чи може театр щось змінити? Яке значення має театр? Для кого і для чого потрібен театр? Яким є український театр? Тоді вам - в «Арабески», будемо міркувати разом. М
Ми народилися на уламках імперії зла.
Нам було 12-13 років, коли у совєцькому концтаборі загинув український поет- політв’язень В.Стус. Це було всього-навсього в 1985 році. За рік вибухнув Чорнобиль. Це був очевидний кінець імперії. Коли ми були студентами, навчання не забирало аж так багато часу. В університетських курсах, наприклад літератури, було забагато прогалин. Професори ще не встигли прочитати ті книжки, що були заборонені роками, і щойно почали видаватися чи з’являтися в журналах.
Тож читати книжки було цікавіше, ніж ходити на лекції.
У нас іще не було нічних клубів, MTV, комп’ютерів, інтернету та Google. У кінотеатрах розмістилися меблеві крамниці. Алкоголь, наркотики і навіть тютюн були важкодоступними.
Наші батьки боролись за виживання, коли їм по декілька місяців не виплачували зарплати.
Отже, нам особливо нічого іншого й не лишалося, крім книжок і нас самих.

Так, у пошуках книжки, що вийшла на Заході, ми і потрапили до Харківського літературного музею. Крім потрібної книжки ми знайшли там архів: листи письменників, художників, театральних діячів початку ХХ століття, їхні книжки з автографами, їхні особисті речі, - все це просто було розкладено на підлозі у двох невеличких експозиційних залах.
Серед експонатів був останній паспорт Леся Курбаса, з яким його арештували. Ми дуже вдячні керівництву Харківського літературного музею за те, що нас не проганяли, а запросили до співпраці у створенні виставки до 100-річчя Миколи Хвильового. Нашу першу виставу «Шлях до загірної комуни» (за творами М.Хвильового) ми показали 13 ГРУДНЯ 1993 року. У день народження Миколи Хвильового.
Ми грали її в музеї серед документів та особистих речей розстріляних українських письменників. Ми були страшенно наївні, насамперед у своїй театральній артикуляції, проте нам на цьому залежало і ми справді цим переймалися. Ми дякуємо долі, що серед наших перших глядачів опинилися Осип Зінкевич, Мирослав Шкандрій та Марта Гарасовська. Вони приїхали до Харкова з США, Канади та Німеччини, щоб вшанувати письменника, про якого в Україні тоді мало хто знав, через заборону. Тільки тепер ми розуміємо, що ми вразили своїх глядачів зовсім не своєю акторською майстерністю чи художніми ідеями, а просто фактом свого існування. Ну бо що могло народитися в країні, якої не існувало? Мирослав Шкандрій подарував нам свої книжки, Осип Зінкевич – жуйки, назву нашого театру та наступні проекти, Марта Гарасовська – подорож до Мюнхену через декілька років та кожному по $10 просто зараз.
Це були справді царські подарунки на той час. Ми читали, жували й жили цим наступні півроку. А за декілька місяців до нас подзвонив директор українсько-американського видавництва «Смолоскип» ім. Василя Симоненка Осип Зінкевич. Він довго розпитував нас: чи самостійно ми зробили сценарій до нашої постановки? Він запропонував нам створити виставу за творами Василя Симоненка, яку ми мали презентувати на врученні премій молодим літераторам, яку заснувало це видавництво. Звісно, ми погодилися. Інакше він би міг засумніватися у нашому авторстві. Тепер зрозуміло, що наша вистава за творами В.Симоненка «Кращого сонця ніде нема» (1994) була безнадійною потенційно.
Але ми показали її в Києві після вручення премій, коли нагороджені і ненагороджені молоді літератори вже всі були на фуршеті, натомість дисиденти-шістдесятники, живі сучасники поета Василя Симоненка, який помер за дивних обставин у 28 років 13 грудня 1963, вони – живі легенди – простояли під сценою всі 50 хвилин. Ми справді дуже старалися і ми навіть не знали, що ці люди будуть у залі. І тільки тепер ми розуміємо, що вдруге спрацювало те саме.
Вони були вражені не виставою, а п’ятьма молодими людьми, яких справді цікавило все те, чим вони жили 30 років тому. Дехто з них жив цим у концтаборах. А що могло народитися в країні, якої не існувало? Наступну виставу «Байки Харківські» (за творами Г.Сковороди; 1995) нам довелося робити просто на сходах Харківського літературного музею. Так ми здогадалися, що театр може «обживати» нестандартні майданчики і використовувати інший простір, як оригінальну сценографію та ідею цілої постановки.
Це була зовсім неусвідомлена, але досить успішна спроба - з проблеми зробити перевагу. Лише через три роки після першої вистави (1996) з’явилася назва театру – «Арабески». Так називалася вистава, що увібрала в себе попередні експерименти – це справді були арабески – такий собі орнамент з наших несвідомих пошуків. Зрештою, ми зрозуміли, що з групи друзів ми перетворюємося на професійний театр. Осип Зінкевич, який організовував наше перше турне в США і Канаді, вимагав, щоб ми знайшли час на вигадування назви для театру - він не міг рекламувати театр без назви. Подзвонивши в черговий раз і, в черговий раз, не отримавши від нас назви, сказав: «будете «Арабесками», як у Хвильового».
Тільки в 2016 році, коли вийшов друком «Щоденник» Осипа Зінкевича, ми дізналися наскільки дорогий подарунок він нам зробив. «Субота, 25 грудня 1948: Завиваюся знову у два коци й уперше читаю Хвильового. Переглянув зміст і побачив оповідання «Арабески». Не знаю, що це слово означає. Починаю читати. Читаю раз і ще раз і вирішую цей твір вивчити напам’ять». Дякуємо, пане Осипе!

медіа про нас

Завітайте до нас

Напишіть листа в Театр Арабески